Біологічно активні речовини лікарських рослин

Лікувальна дія рослин пов'язана майже виключно зі специфічними хімічними речовинами, що містяться в них. Якщо не брати до уваги мікроелементи та іони калію і деяких інших мінеральних елементів, більшість лікувальних сполук — це органічні речовини. Тепер відомо понад 4 мільйони органічних сполук, багато з них мають лікувальні властивості. Перелічити навіть побіжно всі групи і класи лікувальних речовин неможливо, тому зупинимось лише на найсуттєвіших біохімічних особливостях лікарських рослин.

  Усі існуючі нині на земній кулі живі істоти мають у своїй основі однакову схему обміну речовин: і у рослин різного рівня і походження, і у тварин, бактерій, вірусів та грибів, якими б вони не були далекими одні від одних, фундамент життєвих процесів створюють білки, білкові молекули, особливим способом організовані у вигляді подвійних мембран. Білки у всіх організмів утворюються на матрицях — молекулах дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК) і рибонуклеїнової кислоти (РНК), які зберігають і проносять через тисячі поколінь спадкові особливості організмів. Усі інші продукти, що утворюються білками і які служать для утворення білків, однакові або дуже подібні в усіх живих істот. Це й закономірно, адже життя на землі — циклічний процес поїдання одних організмів іншими. Зелені рослини, що синтезують з простих мінеральних сполук за участю сонячного світла органічні речовини, поїдаються всіма іншими гетеротрофними організмами, які здебільшого прямо, без особливої переробки, використовують рослинні речовини або ж поїдають один одного, поступово спрощуючи органічні сполуки і розкладаючи їх до найпростіших компонентів — води, вуглекислого газу і солей, які знову використовуються рослинами. У цьому кругообігу часом виникають складні екзотичні речовини, але й на них за мільйони і мільярди років у процесі еволюції виробилися споживачі (консументи), які ці речовини споживають і без яких вони вже не можуть існувати.

  Процес еволюції невпинно відбувається з існуючими на земній кулі організмами внаслідок природного або штучного (за участю людини) добору, притаманної організмам мінливості та спадковості, яка закріплює і передає нащадкам виявлені добором ознаки. Один з важливих напрямів еволюції організмів — біохімічна еволюція, яка полягає в ускладненні й удосконаленні їхнього хімічного складу. Для рослини з біологічного погляду вигідно, щоб вона видавалася несмачною для тих тварин чи мікробів, що її споживають, а через це виникнення в біохімічному складі рослин якихось неприємних, гірких чи отруйних речовин надає цим рослинам перевагу. Тварини менше їстимуть такі рослини і вони передаватимуть нащадкам оцю свою ознаку — наявність активної у фізіологічному відношенні. речовини. На деякий час рослина, що змінила свій хімічний склад, так би мовити позбулася тварин, що її поїдали, і почала невпинно розмножуватися і розселятися. Утворилися великі запаси біологічної маси цієї рослини. Тим часом у популяціях колишніх споживачів цієї рослини йде відбір таких екземплярів і рас, які можуть переносити шкідливу для інших речовину. Поступово формується вид тварини чи мікроба, для яких та неприємна речовина стала необхідною: цей гетеротроф не може вже нічого іншого їсти, крім поживи з цією речовиною. Це привело до надзвичайної різноманітності біохімічного складу живих організмів, досконалості біохімічного апарату і до таких, здавалося б, несподіваних наслідків, що якась речовина в далекій рослині раптом виявляється корисною і цілющою для хворої нирки у людини. Причина тут та, що людина споживає в їжу і будує своє тіло з тих речовин, що є в рослинах і в придатних до їжі тваринах.

  Зелені рослини здатні у процесі фотосинтезу і дальших перетворень створювати будь-які органічні сполуки, необхідні для їхнього існування. Всі ж інші організми, в тому числі й людина, а також незелені частини рослин не здатні до самостійного утворення необхідних для життя органічних речовин. Лікувальна дія рослин, наших зелених супутників, які супроводять людину протягом мільйонів років еволюції і без яких людина не може обійтися ні нині, ні в далекому майбутньому, полягає у єдності обміну речовин у живих клітинах. Незважаючи на ряд істотних відмінностей між рослинами і тваринами, до яких належить і людина, основні ланки обміну речовин у них подібні: в них беруть участь ті самі продукти, однакові або дуже схожі ферменти, відбуваються тотожні реакції.

  Життя — це обмін речовин і енергії, який відбувається у кожній клітині окремо, але в узгодженості з цілим організмом. Речовини, необхідні для кожної клітини, приносяться плином крові. Він же забирає з клітини відпрацьовані продукти — шлаки. Коли з якихось причин обмін у клітинах уповільнюється, виникають порушення, які ми називаємо хворобою. Найперше лікування — це посилити приплив крові до хворого органа, Посилити обмін речовин. Природна захисна реакція — запалення, почервоніння, підвищення температури — і є таким посиленням обміну речовин. А втім здебільшого це відбувається складніше.

Які ж функції виконують лікарські рослини в нашому житті?

— Задоволення потреб у поживних речовинах. Є такий вираз: кожні ліки мають бути їжею для організму, а кожна їжа — ліками. Обмін речовин і енергії може порушуватись через нестачу в раціоні деяких речовин, які організм людини сам не здатний синтезувати і одержує їх з їжею. Багато таких речовин відносять до класу вітамінів. Лікування полягає в тому, що нестача вітаміну компенсується рослинами, які містять багато потрібної речовини. Часом цілком достатнім є введення в раціон людини не самого вітаміну, а його попередника, наприклад, замість провітаміну А  — β-каротину. Нормалізація хімічного складу їжі торкається не лише вітамінів, а й деяких інших сполук, так званих незамінних амінокислот, рослинних жирів тощо. Коли їх не вистачає в раціоні, організм споживає більше інших продуктів, аж доки не досягне потрібної межі надходження дефіцитної речовини. Внаслідок цього переїдання настає ожиріння, бо зайві речовини відкладаються про запас, і це є однією з причин досить поширеного нині захворювання — ожиріння.

  Для лікування хвороб недостатності необхідно вводити в раціон рослинні чи інші продукти, що містять дефіцитну речовину.

  — Пригнічення хвороботворної мікрофлори — бактерій, грибів, вірусів та найпростіших, що спричиняють запалення і порушення діяльності окремих систем та органів і загальне захворювання організму. Це досягається за допомогою речовин, що мають антибіотичну (фітонцидну дію щодо збудників захворювання і в той же час є не шкідливими або мало шкідливими для організму людини. При цьому розрізняють бактеріостатичну дію речовин (коли ріст бактерій зупиняється, але самі вони живі і при зміні умов знову починають рости), бактерицидну, тобто вбивчу, руйнівну, часом — і стимуляторну дію. Звичайно, хвороботворні організми дуже різноманітні, і немає єдиного для всіх рослинного антибіотика, тому й застосовується досить широкий спектр рослин. Те, що шкідливе для одного мікроорганізму, може виявитися живильним середовищем для іншого. Сильні фітонциди у часнику, цибулі, хрону, багатьох пряних рослин, при вживанні яких у їжу регулюється чисельність і склад кишкової мікрофлори. Ефірні олії (лаванди, м'яти, чебрецю, материнки) згубні для мікробів, що носяться у повітрі й потрапляють у легені, осідають на шкірі, слизових оболонках.

  — Мобілізація захисних сил людського організму. Наш організм має могутні імунні системи проти багатьох захворювань, може навіть проти всіх, але не завжди ці системи виявляються належним чином мобілізовані на боротьбу з небезпечним чинником. Цілюща сила деяких рослин пов'язана саме з тим, що вони мобілізують захисні природні сили людського організму. Наприклад, віруси грипу становлять практично молекулу нуклеїнової кислоти, дуже стійку проти хімічних впливів, часом з невеличкою білковою оболонкою. На них дуже важко впливати, а тому майже немає прямих антивірусних препаратів. Зате є речовини, які пробуджують антивірусний механізм у клітинах людини.

  — Антиалергенна дія, можна сказати, протилежна попередній. Проникнення в організм людини інфекції, тобто, насамперед чужого білка, викликає бурхливу захисну реакцію: підвищення температури, запалення, утворення гістаміну, який спричинює часткове отруєння. Все це називають алергією, і вона проявляється буквально при кожному заразному захворюванні. Однак часто алергічну реакцію зумовлюють зовсім не хвороботворні фактори — борошно, пилок з рослин, шерсть і вовна та деякі сполуки білкового і небілкового походження. Для подолання алергії з організму треба видалити фактор, що її викликав, і пригасити хворобливі явища. Деякі рослини і їхні суміші виявляють антиалергенну дію.

  — Посилення секреторних (видільних) функцій. Це досягається потогінними, сечогінними, жовчогінними, проносними й такими, що викликають чхання, полегшують кашель та відхід мокрот, клізмами та іншими засобами. Завдяки цьому з організму виводяться шлаки, відходи життєдіяльності, які можуть бути токсичними, а також і ті токсичні речовини, що утворюються інфекцією. Один з основних принципів йоги — традиційного індійського методу утримання здоров'я — полягає у якнайшвидшому позбавленні відходів. Будь-який застій, нагромадження кінцевих продуктів метаболізму гальмують обмін речовин, а це дуже небажано і веде до захворювання.

  — Посилення припливу крові до окремих органів, завдяки чому в них змінюється обмін речовин і настає їхнє одужання. Досягається це гірчичниками, компресами, натираннями, а внутрішньо, наприклад, стимулюванням серцевої діяльності, травлення. Коли йдеться про цілий організм і потрібно підвищити його життєдіяльність, застосовуються так звані адаптогени (женьшень, елеутерокок, великоголовник), які стимулюють цілком діяльність організму і підвищують його здатність переносити стреси, втому тощо.

  — Припинення кровотечі, особливо внутрішніх органів, шляхом підвищення згортання крові (активності протромбіну), утворення згустків, що закривають поранену судину. Так діють речовини дубильного характеру, а також такі, що звужують судини і зменшують приплив крові до ушкодженого місця. .

  — Посилення поділу клітин необхідне для загоювання ран, виразок, відновлення слизових та інших покривів. Так діють деякі вітаміни, особливо ті, що містяться в обліпиховій олії, або ж суміш гуміфікованих речовин — муміє. Однак, при підозрі на онкологічне захворювання застосування муміє, як стимулятора клітинного поділу, неприпустиме, бо воно може прискорити розростання пухлини і зробити неможливим врятування хворого існуючими в медицині методами.

  — Посилення ферментативного апарату організму людини. Більшість реакцій обміну речовин здійснюється за участю біологічних каталізаторів — ферментів, які в тисячі разів прискорюють хімічні процеси й забезпечують швидке перетворення великих мас органічних речовин на необхідні для життя продукти. Деякі реакції взагалі не можуть здійснюватися за тих температур і тисків, що існують у живих клітинах, і лише ферменти роблять це можливим. Тепер відомо понад 1000 ферментів, а крім того існує багато так званих ізоферментів — сполук, які відрізняються за структурою молекули від уперше знайденого ферменту, але виконують ту саму дію. Практично кожен фермент — це білок. Кожна клітина нашого організму має повний набір ферментів, що їй необхідні. З часом, однак, деякі ферменти вибувають з ладу. Так, у дітей є фермент лактаза, який дає змогу швидко засвоювати молочний цукор — лактозу. У дорослих, коли вони не п'ють молока, цей фермент зникає, і лактоза не засвоюється, створюючи в шлунку і кишечнику поживне середовище для розвитку різних бактерій. Таким людям потрібно або пити сквашене молоко, у якому лактоза вже розкладена до органічних кислот, або ж вводити цей фермент в організм штучно чи поступовим звиканням до молока відновити роботу ферменту.

  Дія деяких рослинних ліків саме й пов'язана з тим, що вони або містять активні ферменти, що додаються до нашого ферментного апарату і посилюють його (наприклад, папаїназа з плодів динного дерева — аналог хемотрипсину в шлунковому соку людини), або ж стимулюють утворення власних ферментів, які нормалізують стан здоров'я.

  — Вплив на нервову систему. Деякі рослинні речовини, зокрема алкалоїди, дуже сильно впливають на центральну і вегетативну нервові системи, й цим користуються для лікування. Цей вплив може бути збуджуючий, тонізуючий або ж заспокійливий, релаксуючий, снотворний. За допомогою речовин цього типу можна досягати ефекту анестезії (знеболювання), що й застосовують при хірургічних операціях та при деяких методах лікування, коли занадто сильна реакція нервів заважає нормалізації процесів. Нейротропні речовини, що належать до цього класу, здебільшого можна вживати лише під суворим лікарським контролем. Вони можуть спричинювати отруєння або наркотичне звикання. Біохімічний механізм такого впливу на нервову систему ще далеко не з'ясовано й існує чимало припущень.

  Наука знає чимало інших механізмів впливу лікарських рослин. Особливо важливий вплив на центральну й периферійну нервові системи, оскільки людина — високоорганізована істота, і від стану її нервової системи та психічної діяльності залежить функціонування, а, отже, й здоров'я всіх інших її систем. Є й засоби чисто механічного впливу, наприклад, такі, що мають пом'якшувальну, обволікальну дію, і їх застосовують, коли необхідно полегшити відкашлювання або нормалізувати стан травлення.

Що таке лікування?

Лікування це — повернення організму людини до нормального стану, який вважається здоровим, а будь-які порушення нормальної діяльності організму до певної межі вважаються втомою (коли після перепочинку вертається норма) або ж захворюваннями. У такому поверненні до здорового стану відіграють роль численні фактори, і серед них не останнє місце займає харчування, в якому важлива роль належить продуктам рослинного походження, а також перебування на свіжому повітрі, серед рослин і, нарешті, спеціальні заходи лікування, в тому числі й лікарськими рослинами.

Лікувальні властивості рослин. Діючі речовини

 Лікувальні властивості рослин залежать від наявності в них різноманітних за хімічною структурою і терапевтичною дією речовин. Найважливішими з них є білки й амінокислоти, нуклеїнові кислоти, алкалоїди, вуглеводи, крохмаль, клітковина, слизи, глікозиди, сапоніни, жири і жирні олії, ефірні олії, воски, гіркоти, феноли, флавоноїди, дубильні речовини, смоли, вітаміни тощо.

Білки і амінокислоти

  Життя, за загальноприйнятим визначенням Ф. Енгельса, — це особлива форма існування білкових тіл, основу якого становить обмін речовин і енергії. Кожен організм, кожна жива клітина складається з білків — великих, полімерних молекул, дуже складних і неповторних, характерних буквально для кожного організму. Білки синтезуються в клітинах за так званим генетичним кодом, на спеціальних молекулярних матрицях — складних молекулах ДНК і РНК, а тому відрізняються чіткою індивідуальністю. Кожна клітина має білки різного типу. Одні з них утворюють зовнішню напівпроникну оболонку, це так звані лектини. Вони строго контролюють, щоб у клітину не проникла стороння речовина, вірус чи хвороботворний мікроб. Від них, як дехто нині вважає, залежить припинення поділу клітин, а коли вони не виконують своїх функцій, клітини продовжують хаотично, невпорядковано ділитися — і виникає пухлина. Інші білки утворюють подвійну мембрану, з якої формуються нові органели клітини, треті перебувають у запасі і т. д. Однак, незважаючи на величезне розмаїття білків, усі Вони складаються лише з 20 амінокислот, які називаються конституційними (всіх амінокислот відомо кілька сотень). Наш організм здатний сам Синтезувати лише 10 амінокислот, а решта 10 є незамінними, бо ми мусимо одержувати їх тільки з їжею. Це — треонін, валін, лейцин, ізолейцин, метіонін, гістидин, триптофан, лізин, аргінін і фенілаланін. І коли в нашому раціоні не вистачає, скажімо, лізину чи триптофану, наше харчування стає неповноцінним. На білқи й амінокислоти багаті зернобобові культури — горох, квасоля, сочевиця і зернові — пшениця, жито, ячмінь, овес, а також овочеві культури. Зерно деяких рослин, наприклад, кукурудзи, не має окремих необхідних амінокислот, а тому харчуватися виключно кукурудзою та й будь-якою іншою рослиною не варто, бо організмові потрібна різноманітна їжа. Білки — це водночас і ферменти. Високі температури денатурують білки, і вони втрачають свою ферментативну активність. Тому, коли необхідно збагатити наш власний комплекс ферментів рослинними, рослини треба споживати в зеленому вигляді і обов'язково свіжими, бо при стоянні ушкоджених зелених рослин у їхніх клітинах відбувається автоліз: ферменти перетравлюють вміст клітини і самі себе знищують.

  Білки ділять на прості (протеїни) і складні (протеїди).

  Прості білки під час глибокого гідролізу або перетравлення ферментами розпадаються на амінокислоти, які є таким чином основною структурною одиницею білків. В рослинах протеїни зустрічаються, як протаміни, гiстони і альбуміни — відносно простіші, розчинні у воді, і як глобуліни та глютеліни — нерозчинні у воді, але такі, що розчиняються в розчинах солей або лугів чи кислот.

  Складні білки становлять комплекс простого білка з небілковим компонентом. Так, ліпопротеїди пов'язані з жирами і відповідно беруть участь у жировому обміні, фосфопротеїди бувають задіяні в енергетичних процесах, металопротеїди найчастіше бувають ферментами дихання. Глікопротеїди, тобто поєднання білка з цукром, або лектини розташовуються на зовнішніх поверхнях клітин і забезпечують імунітет проти інфекцій, регулюють поділ клітин. Лектинів багато в насінні бобових та в багатьох лікарських рослинах. Особливе значення мають нуклеопротеїди, що беруть участь у синтезі нових білкових молекул, тобто забезпечують найголовніше — передачу генетичних властивостей і лежать в основі ростових процесів.

  Самі по собі білки й амінокислоти у фітотерапії поки що не використовуються, однак вони мають винятково велике значення в житті рослин і тварин. Деякі спадкові хвороби є не що інше, як захворювання білкових молекул, а через це порушується весь складний механізм живої істоти. Їх вже відкрито понад 3 тисячі. На щастя, вони зустрічаються не дуже часто.

Нуклеїнові кислоти

  Нуклеїнові кислоти складаються з азотистої основи (цитозину, урацилу, аденіну, гуаніну, тиміну, 5-метилцитозину), цукру (рибози або дезоксирибози) і фосфорної кислоти. Самі нуклеїнові кислоти хімічно малоактивні і як ліки не використовуються. Продукти розщеплення їх бувають дуже активними і входять до складу стимулюючих препаратів. Названі вище азотисті основи, а також інші, що не входять до складу нуклеїнових кислот, зустрічаються в деяких лікарських рослинах, причому часто у великих кількостях. Вони біохімічно споріднені з алкалоїдами, які мають дуже високу фізіологічну активність.

Алкалоїди

  Алкалоїди — досить складні рослинні речовини, що містять у гетероциклічних молекулах азот і мають лужні властивості, звідки і їхня назва: алкалі — луг. Відомо понад 5 тисяч алкалоїдів, і всі вони трапляються тільки в рослинах. Це — нелеткі органічні сполуки, гіркі на смак, фізіологічно і фармакологічно дуже активні, часом отруйні або діють як наркотики. До них відносять ще схожі за будовою сполуки, що не мають лужних властивостей, наприклад, кофеїн (кава, чай), теобромін (чай), ефедрин. Найчастіше алкалоїди бувають у рослинах родин макових, лілійних, пасльонових, жовтецевих, логанієвих і кутрових. Вони утворюються при метаболізмі амінокислот; загальним для всіх алкалоїдів є наявність азотної групи в молекулах, які мають, як правило, гетероциклічну або ароматичну структуру.

  Рослини завжди дуже економно поводяться з азотом, і щоб його не втрачати, упаковують його в молекули у вигляді алкалоїдів. До того ж алкалоїди виявляються корисними для рослин, бо відлякують комах і великих тварин, які не можуть їсти біомаси з алкалоїдами. Хімічно алкалоїди поводять себе, як луги, утворюють солі з кислотами. У чистому вигляді вони не розчиняються водою, а тільки органічними розчинниками, у вигляді ж солей добре розчиняються у воді. Щоправда, солі алкалоїдів з таніном не розчиняються у воді, і цим користуються, коли треба подолати отруєння. Для хімічної класифікації істотне значення має структура центрального гетероциклу в молекулі. Відповідно до цього розрізняють ізохінолінові, індольні, піридинові, піперидинові, тропанові й пуринові алкалоїди.

  Залежно від хімічної природи фармакологічне значення алкалоїдів дуже неоднакове. Наприклад, морфін діє анальгетично проти сильного болю, атропін і папаверин виявляють спазмолітичну дію, атропін, крім цього, затримує виділення слини і шлункового соку й розширює зіниці очей. Хінін діє специфічно проти збудника малярії; кофеїн, теобромін — аналептично (тобто, стимулюють дихальний центр), і діуретично, посилюючи відділення сечі. Багато алкалоїдів особливо діють на нервову систему. Деякі через це належать до найсильніших наркотиків, як морфін і кокаїн. До алкалоїдоносних рослин належать: чемериця біла (протовератрини А і В), блекота чорна, дурман і беладонна (гіосціамін, атропін, скополамін), мак снотворний (група морфіну), чистотіл (хелідонін), хінне дерево (хінін), тютюн і махорка (нікотин).

  В одній рослині алкалоїди здебільшого представлені не одною сполукою, а цілою групою споріднених речовин. Так, з опіуму виробляють до 25 сполук, у тому числі морфін, кодеїн і папаверин.

 Вуглеводи

  Вуглеводи — дуже великий клас природних органічних сполук, що складаються тільки з вуглецю і водню з киснем, які перебувають у тому ж співвідношенні, що й у воді — Н2О (звідки й їхня назва). Вуглеводи відіграють головну енергетичну роль, вони утворюються в процесі фотосинтезу і, пересуваючись по рослині, забезпечують життєві потреби інших, незелених її частин. Вони становлять не тільки джерело енергії, яка вивільняється під час окислення їх, але й вихідний матеріал для багатьох біосинтезів.

  Прості цукри можуть мати в своїй молекулі 4, 5, 6 або 7 атомів вуглецю, через що їх відповідно називають тетрози, пентози, гексози і гептози. Ці цукри називають і монозами, або моноцукрами, бо вони існують у вигляді окремих молекул. Прикладом можуть бути глюкоза (виноградний цукор) і фруктоза (плодовий цукор). Однак цукри можуть сполучатися між собою у двомолекулярну форму, діозу, або звичайну сахарозу (буряковий цукор), і лактозу (молочний цукор) чи тримолекулярну — рафінозу, гентіанозу (з тирличу) або й полімерну форму — з сотень і тисяч окремих залишків моно- і дицукрів. Це полісахариди — крохмаль, целюлоза, інулін, пектини. В результаті гідролізу вони розпадаються на один-два прості цукри. Зустрічаються й гетерополісахариди, які складаються з кількох моносахаридів. До молекул складних цукрів часом входять інші органічні угруповання, наприклад, аміни, і такі сполуки називаються аміноцукрами.

  Вуглеводи є в кожній рослині. Вони становлять важливий об'єкт дієти, бо в щоденному раціоні людини має бути до 400 г i більше вуглеводів у вигляді цукру та крохмалю. При захворюванні на діабет в організмі людини утворюється мало (у 5—10 раз менше за норму) інсуліну — гормону, який регулює перетворення глюкози в печінці і в м'язах. Внаслідок цього підвищується вміст глюкози в крові, при її неповному окисленні утворюється ацетон і настає тяжке отруєння організму, що веде до коматозного стану і смерті. Тому при захворюванні на діабет слід обмежувати себе у споживанні глюкози або сахарози (яка в організмі розпадається на глюкозу і фруктозу) і задовольняти свої потреби фруктозою, яка входить до складу інсуліну, речовини, аналогічної крохмалеві. Фруктоза у 2—2,5 раза солодша за сахарозу і глюкозу, а тому можна обійтися меншою кількістю її. Важливим джерелом вуглеводів є бджолиний мед. Це — секрет нектарників, зібраний і перероблений в організмі бджоли. До 70 % меду, однак, збирається не з квіткового нектару, а з паді, цукристих відкладень на листі дерев і трав'янистих рослин, уражених попелицями. Мед містить легкопроникні й добре засвоювані цукри та вітаміни, а тому його рекомендують для поліпшення діяльності серця та як заспокійливий засіб. Мед використовували як легкий проносний засіб. Останнім часом поширилось захоплення «медолікуванням», у якому багато перебільшень і мало обґрунтованих рекомендацій і яке не слід застосовувати без поради лікаря.

Крохмаль

  Крохмаль — полісахарид, що нагромаджується в плодах, зерні, коренях і бульбах деяких рослин як запасна форма вуглеводів. Під час гідролізу крохмалю поступово утворюється розчинний крохмаль, декстрини, ди- і моноцукри. Крохмаль дуже часто використовують у лікарській практиці: як присипку, наповнювач і субстрат для виготовлення таблеток і облаток та у пастах. Він входить як важливий компонент практично до всіх дієт. Звичайно крохмаль одержують з картоплі і рису, рідше — з інших зернових. Саго — крохмалистий продукт з деревини сагової пальми, а також деяких саговників. У тропіках вирощують багато крохмалоносних рослин: батат (ямс), таро, маніок та інші.

Клітковина

  Клітковина, або целюлоза, — полівуглевод, головний компонент клітинних оболонок. Бавовняна вата, серцевина стебел соняшнику і бузини — практично на 70—80 % - чиста клітковина. Кожна молекула клітковини складається не менше як з 30 000 молекул глюкози, розміщених в одну лінію. В організмі людини клітковина не засвоюється, проте значення її в харчуванні велике — вона посилює перистальтику. Клітковина утворює ніби пухку структуру перетравлюваної маси в шлунку і кишечнику, полегшуючи доступ ферментів до всіх часточок їжі. Клітковина є в будь-якій рослинній масі, особливо в овочах, кукурудзі - молочної стиглості, чорному хлібі.

 Слизи

  Слизи - високомолекулярні, безазотисті речовини, які дуже розбухають у воді й утворюють колоїдні розчини, а хімічно належать до чистих полісахаридів, сумішей полісахаридів з уроновими кислотами, до поліуронідів та інших сполук. Слизовий колоїдний розчин захищає слизові оболонки при запаленні пом'якшує больові відчуття й сприяє процесові загоєння. Спричинене запаленням сильне виділення власних слизових субстанцій зменшується, а введені в організм як ліки слизи ферментативно не розкладаються, організмом не засвоюються і не перетравлюються. Ця властивість сприятливо діє на кишечник при хронічних запорах, які настають внаслідок за лення слизових покривів. Вони добре діють і при проносах та посиленій перистальтиці, але вже через те, що рослинні слизи поглинают подразнюючі речовини і рідину. Насамперед, їх застосовують при дратівливому кашлі, а також для полоскань горла та компресів при ураженнях шкіри та при виразках.

  До справжніх слизів, що мають в основі слизову кислоту, відносять слизи насіння льону, липового цвіту й кореня алтеї, а до несправжніх — слиз із бульб зозулинця, який в основі має щавлеву кислоту, а також слизи з лишайників і водоростей, у яких є або ліҳенін або ламінарин. Багато грудних чаїв та зборів від кашлю, а також рослинних соків і екстрактів (підбіл, плоди малини) й проносних чаїв містять слизові речовини. Сироп з алтеї — неодмінна складова частина відкашлювальних чаїв і тинктур. Агар з водоростей, трагакант і насіння льону входять до складу офіцинальних препаратів; це — найкращі нешкідливі проносні засоби. Організм до них не звикає, їх можна застосовувати тривалий час. Основні джерела слизових речовин: агар, гуміарабік, листя і квітки підбілу, ісландський мох, насіння льону, квітки і листя мальви.

Глікозиди

  Глікозиди. Це сполуки цукру з якоюсь іншою молекулою, наприклад, з фенолом, вуглеводнем, терпеном і т. д. Маючи таким чином половину молекули цукру, вони близькі до вуглеводів, і це дає змогу об'єднати їх в одну групу. Інша половина молекули (аглікон) визначає специфічні особливості глікозиду, зокрема його лікувальні властивості. Вважають, що кращим проникненням лікувального аглікону в клітини глікозиди завдячують цукровій частині молекули. Так, аглікон у чистому вигляді, без цукру, може й не проникнути в кров і не виявити необхідної лікувальної дії. Таким чином, цукор ніби несе на собі гірку, їдку чи чимось неприйнятну частину. Глікозиди, як і багато інших органічних речовин, можна одержувати штучним шляхом, однак при цьому утворюються численні ізомери, тотожні молекули, з дещо іншим розміщенням частин, які, проте, не мають фізіологічно чи фармакологічної активності. Розділити таку суміш з практично однакових у хімічному відношенні молекул на активні й неактивні дуже важко, часом просто неможливо, бо число ізомерів іноді налічує 128, 256 і більше варіантів, а тому для виготовлення ліків потрібна природна рослинна сировина. Її заготовляють у природі або ж вирощують на полях.

  Глікозиди в рослинах виникають для знешкодження всередині рослинного організму дуже активного аглікону, який міг утворитися в процесі метаболізму або потрапити ззовні. Рослини, як відомо, в процесі фотосинтезу утворюють цукор, тому в цукрах у них ніколи дефіциту немає. Якісь надто активні, непотрібні в даний момент рослині сполуки пов'язуються з цукром і стають через це для рослини нешкідливими, набувають здатності пересуватись по рослині подібно до цукрів. Еволюція використала наявність глікозидів і як захист проти поїдання рослинної маси тваринами, бактеріями чи грибами, бо в них глікозиди розщеплюються, цукор засвоюється, а аглікон дiє частіше як отрута. В рослинах, що містять глікозиди, одночасно є ферменти, що їх розщеплюють на цукор і аглікон. Тому такі рослини треба сушити якомога швидше і при температурах, що не перевищують 60 °С, після чого зберігати в сухих, добре провітрюваних приміщеннях.

  Для рослин з родини капустяних (хрестоцвітих) характерна наявність у глікозидах сірковмісних речовин. Це — глікозиди синігрин і синальбін у насінні гірчиці. У розоцвітих поширений амiгдалін, який розпадається з виділенням синильної (ціанової) кислоти. Він є в насінні гіркого мигдалю, абрикоса, вишень, персика, сливи, лавровишні, в квітках і листі черемхи, а також зустрічається в представників зовсім інших родин. У зелених частинах льону глікозид лiнамарин також містить синильну кислоту — дуже сильну отруту. У жовтецевих зустрічається анемонін і протоанемонін. Строфантин характерний для рослин родини кутрових — строфанту (чилiбухи), олеандра, кендирю коноплевидного.

Серцеві глікозиди

  Серцеві глікозиди. Похідні стерану, досить складної органічної сполуки, що сполучається з цукром. Вони сприятливо діють при серцевій недостатності і є дуже важливими ліками, які застосовуються лише офіцинально виготовленими препаратами і у чітко визначених лікарем дозах! Рослини, що містять серцеві глікозиди, не можна використовувати безпосередньо, бо при цьому неможливо точно дозувати кількість глікозиду. Крім того, глікозиди в них часто супроводжуються токсичними речовинами, отже медицина використовує виключно хімічно чисті глікозиди, виділені з рослинної сировини. Серцеві глікозиди містяться в свіжих листках червоної і шерстистої наперстянок, в морській цибулі, листках олеандра, свіжих листках конвалії, в горицвіті весняному, в насінні строфанту. В деяких рослинах зустрічаються антраглікозиди, що мають проносні властивості (їх ми розглядаємо нижче, при описі фенолів).

  До глікозидів належать і сапоніни, гіркі речовини та деякі дубильні речовини.

Сапоніни

  Сапоніни — глікозиди різної природи, які утворюють з водою піну подібно до мила. Вони подразнюють слизові оболонки, бо діють як поверхнево активні речовини, а тому при вживанні їх усередину посилюють перистальтику кишечника, а, отже, і перетравлення їжі, секрецію залоз, відходження мокроти з бронхів і полегшують відкашлювання, дають і сечогінний ефект. Потрапляючи в плин крові, сапоніни діють негативно, бо розчиняють червоні кров'яні тільця. Сапоніни вводять до багатьох сечогінних, ниркових, жовчогінних і таких, що сприяють обмінові речовин, чаїв і зборів. Сапоніни містяться в листі берези, плюща і підбілу, в насінні гіркокаштану й корені солодки.

Жири і жирні олії

  Жири і жирні олії. Вони бувають як рослинного, так і тваринного походження. Залежно від хімічної природи при кімнатній температурі вони можуть бути рідкими, густими і твердими. Хімічно вони становлять ефіри жирних кислот різної природи з гліцерином, триатомним спиртом. До одної молекули гліцерину приєднуються три молекули кислот, однакових або, частіше, різних. Під впливом натрієвого або калійного лугу ефірні зв'язки порушуються, жирні кислоти утворюють з лугом солі, які становлять звичайне мило, тверде з натрієм, рідке — з калієм, а гліцерин залишається у розчині.

  Жири й олії становлять важливий продукт харчування, застосовуються в техніці, косметиці, а також мають фармацевтичне використання. Так звані ненасичені жирні кислоти, що мають в молекулі один, два (як у лінолевої), три (як у ліноленової) або навіть чотири (як у арахідонової кислоти) подвійні зв'язки між атомами вуглецю і трапляються лише в рослинних жирах і так званому риб'ячому жирі, в організмі людини не синтезуються, але потрібні для багатьох біохімічних процесів, і тому їх відносять до незамінних продуктів живлення. Суміш ненасичених жирних кислот називають вітаміном F. Безпосередньо з лікарською метою застосовується рицинова олія — як проносний засіб. Мазі, емульсії, пасти, жирові екстракти з лікарських рослин або з ефірних олій готують на жирах, які сприяють поглинанню активних речовин організмом, пом'якшують і продовжують їхню дію. Жири і жирні кислоти малостійкі, особливо ненасичені; вони окислюються, твердіють, стають темними, набирають неприємного запаху. На це потрібно звертати увагу при використанні їх. Найпоширеніші в наших умовах — соняшникова і рапсова олія, лляна і кукурудзяна, в Середній Азії — бавовникова, а у світовій практиці ще й оливкова (прованська олія), арахісова, кокосова і пальмова.

Ефірні олії

  Ефірні олії. Це — леткі, з характерним сильним запахом і смаком, маслоподібні, нерозчинні у воді, здебільшого безбарвні або слабо забарвлені рідини. На відміну від справжніх жирів вони не залишають жирової плями на папері, бо випаровуються вже при кімнатній температурі. Ефірні олії утворюються виключно в рослинах, але мають надзвичайно сильні фізіологічні й фармакологічні властивості. У чистому вигляді їх одержують перегонкою з водяною парою, поглинаючи жирами, подекуди вичавлюють під пресом або ж екстрагують рідкою вуглекислотою та іншими розчинниками. У фітотерапії їх вживають не лише очищеними, наприклад, для інгаляцій чи у приладі «Фітон», а й у настойках, які роблять на спирті, враховуючи нерозчинність терпенів у воді, або в напарах, як скажімо, це роблять з листям шавлії або евкаліпту для полоскання. Ефірні олії розчиняються спиртом, ефіром або жирами і в таких формах дуже широко використовуються у парфюмерії. Ефірні олії знаходять також важливе застосування у харчовій промисловості — у прянощах і спеціях.

  Ефірні олії розрізняють і називають за рослинами, з яких їх одержують: м'ятна, лавандова, трояндова тощо. Кожна з них становить суміш кількох або кільканадцяти окремих хімічних сполук — терпенів і їхніх похідних. Терпени — вуглеводні, тобто складаються лише з C і H і характерні тим, що в молекулах у них є багато ненасичених вуглецевих зв'язків, які зумовлюють високу хімічну активність цих речовин. Розрізняють монотерпени, сесквітерпени і дитерпени (терпени з більшою кількістю конденсованих молекул утворюють смоли і каучук). Вуглевод може замінити один з атомів водню на якусь іншу молекулярну групу і таким чином придбати нові якості.

  Приклади монотерпенів: як вуглеводні мирцин і оцимін, а вже як їхні похідні альдегіди і кетони зустрічаються у складі багатьох ефірних олій. Це — цитронелол, цитраль, лимонен, а-пінен, ментол, миртенол, борнеол, камфора, вербенон і піперитон.

Сексвітерпени є в сандаловому дереві (β-санталін), в евкаліптовій олії — кадинол і евдесмол.

Дитерпени зустрічаються досить рідко, відомі α-камфорен, фітол (входить до складу хлорофілу), абієтинова кислота.

  В рослинах ефірні олії містяться в особливих клітинах — вмістищах, і виходять звідти після руйнування або ж при підігріванні.

  Фізіологічна дія ефірних олій здійснюється різним шляхом. При безпосередньому контакті їх із шкірою викликається подразнення, посилюється приплив крові до цього місця (гіперемія), що використовують при компресах і сполоскуваннях з ефірно-олійними напарами. При надто високій концентрації або тривалій дії можна викликати опік шкіри. Розчинені в жирах (в'єтнамський бальзам «Золота зірка») ефірні олії при нанесенні на шкіру локально гальмують запалення (антифлогістична дія). Через шкіру вони можуть проникати у кров і розноситись по тілу. Але певніше їх вдихання при інгаляціях: полегшується відкашлювання.

  Потрапляючи до рота і подразнюючи нервові закінчення, ефірні олії діють через нервову систему на шлунок, зумовлюючи посилення секреції шлункового соку, секрету підшлункової залози і жовчі, тобто тих соків і ферментів, що в основному здійснюють процес перетравлювання і засвоєння їжі. Тим самим вони діють на апетит, нормальне, здорове споживання їжі, що й досягається смаковими додатками до страв, консервів тощо (кріп, петрушка, кмин, коріандр та багато інших).

  Ефірні олії діють і на сечовидільні органи. Пояснюють це тим, що ліки з чебрецем або чистий тимол (з олії чебрецю) або інші діуретичні ліки з ефірними оліями розширюють судини фільтруючої системи нирок (нефронів) і роблять їх легше проникними. Важливими ліками з такою дією є «ягоди» ялівцю, корені петрушки, насіння чи листя любистку.

  Отже, в цілому ефірні олії є важливими ліками для очищення організму від мокрот, сечі та інших відходів, вони виявляють спазмолітичну дію на м'язи кишечника, прискорюючи травлення. Вони також поліпшують виділення молока у матерів-годувальниць. Деякі ефірні олії, наприклад, м'ятна, мають чітку жовчогінну дію і застосовуються при запаленнях жовчного міхура та при жовтяницях.

  Разом з тим зловживати ефірними оліями не можна. Вони можуть спричинити значну шкоду при менструаціях і вагітності через припливи крові (аж до аборту).

  І, нарешті, ефірні олії виявляють чітку статичну дію на бактерії, особливо на такі, що мають просякнуту жироподібними речовинами оболонку і через це дуже стійкі до інших дезінфекційних засобів (стафілокок). Обкурювання ефірними оліями застосовується для дезінфекції приміщень, одягу та шкіри. Оскільки ефірні олії здебільшого мають приємний для людини запах, такий захід сприяє й підвищенню самопочуття.

  Найхарактерніші ефіроолійні рослини: валеріана, фенхель, кріп, коріандр, лаванда, любисток, меліса, мускатник, м'ята, петрушка, розмарин, шавлія, чебрець, материнка, ялівець, полин, лимон, апельсин, троянда.

Воски

  Воски — ефіри вищих жирних кислот з вищими спиртами, часто в суміші з вільними жирними кислотами і спиртами, а також з парафінами та іншими речовинами; нерозчинні у воді, не перетравлюються ферментами. Вони утворюються на поверхні листя і плодів багатьох рослин як захист від випаровування, їх виробляють і деякі комахи, наприклад, бджоли, але походження їх, як вважають, рослинне. Бджолиний віск використовують у фармацевтичній практиці та в народній медицині. Розрізняють білий і жовтий віск. Це переважно ефір пальмітинової кислоти з мірициловим спиртом, він містить і 10-14% церотової й невелику кількість неоцеротової кислот. Карнаубовий віск — рослинного походження, з листя бразильської воскової пальми, він складається з суміші ефіру церотової кислоти, мірицилового спирту і вільних кислот (карнаубової і церотової), спиртів (церилового і мірицилового) та вуглеводнів (парафінів).

Гіркоти

  Гіркоти. Під такою загальною назвою об'єднують різноманітні сполуки, що мають гіркий смак і чия дія на організм пов'язана з цим. Переважно це терпени або їхні похідні, часом — глікозиди. Гіркота з ісландського моху (лишайника) — центрарієва кислота. Найчастіше гіркоти є в рослинах родин айстрових (складноцвітих), тирличевих і губоцвітих. Гіркоти посилюють секрецію залоз — слинних, шлунку, підшлункової, печінки і жовчного міхура. Їх застосовують у багатьох препаратах і зборах з лікарських рослин. Під впливом гіркот посилюється виділення слини, шлункового соку, секрету панкреатичної (підшлункової залози і жовчі, в них зростає активність відповідних ферментів, внаслідок чого поліпшується весь процес травлення. Гіркоти діють через смакові подразнення язика, через рефлекси парасимпатичної нервової системи на внутрішні органи. Щоб отримати згадану дію, їх випивають повільними ковтками за 0,5—1 годину до їди; часом досить потримати гіркоту в роті, щоб викликати рефлекторну реакцію. Лікувальне значення гіркот полягає в тому, що вони збуджують весь шлунково-кишковий тракт і внаслідок цього усуваються вади, пов'язані з застоєм, поганим перетравленням їжі — відчуття переповнення й тиску в ділянці шлунка, печія, відрижка, бродіння й здуття, в'яле випорожнення та запори. Вони корисні й при захворюваннях печінки, при жовтусі, запаленнях жовчного міхура і жовчних проток.

Феноли

  Феноли. Група дуже різноманітних речовин, дуже поширених у рослинному світі. Загальним для них, що об'єднує в одну групу, є наявність у молекулі ароматичного (бензольного) ядра, яке несе одну гідроксильну, або фенольну, оксигрупу. При ароматичному ядрі можуть бути й дві, і три оксигрупи, через що розрізняють моно-, ди- і трифеноли. Ці оксигрупи є головними реактивними групами фенольних сполук.

  При наявності в молекулі кількох ароматичних ядер з відповідними оксигрупами виникають поліфеноли. Найпростішим фенолом є власне фенол, або карболова кислота, могутній дезінфекційний засіб. До дифенолів відносять пірокатехін, резорцин і гідрохінон; до трифенолів — пірогалол, оксигідрохінон і флороглюцин.

  Під впливом ферментів феноли здатні полімеризуватися у великі нерозчинні у воді молекули дубильних речовин, лігніну, меланінів і гумусу.

  Коли до простого мономерного фенолу приєднується один атом вуглецю з кислотною групою, утворюється оксибензойна кислота і її похідні. Коли ж приєднується тривуглецева комбінація, то утворюється група оксикоричних кислот і кумаринів. Сполуки, що складаються з двох ароматичних ядер і тривуглецевого радикалу, відносять до флавоноїдів і ділять їх на підгрупи катехінів, лейкоантоціанів, флавонів і флавонолів (жовті барвники квіток), та антоціанів (сині, червоні й фіолетові пігменти квіток і листя). В рослинах зустрічаються поліфеноли ще складнішої структури.

  Фенольні сполуки утворюються в усіх органах рослин з цукрів і беруть участь у процесах дихання в клітинах, переносячи водень від окислювальних молекул. У рослинах вони відіграють роль відходів метаболізму, тобто екскретів, які в процесі еволюції виявились корисними, бо відлякують тварин від поїдання рослинної маси, тобто вони забезпечують імунітет. Вони є й резервними речовинами. Фенольні сполуки виявляють сильну дію на ріст рослин, гальмуючи проростання насіння, видовження стебел і коренів. Вони мають сильні фітонцидні властивості й забезпечують імунітет рослин до грибної, а особливо до бактеріальної інфекції. Часто своїх захисних фенолів у здорової рослини немає, вони утворюються в ній як реакція на зараження збудником захворювання.

  Фенольні сполуки відіграють важливу роль при загоюванні ран, поділі клітин, а також у захисті тканин від проникаючої радіації, від вільних радикалів, мутагенів та сильних окислювачів. Вміст фенольних сполук у рослинах коливається у великих межах. Такі речовини, як оксибензойні кислоти й кумарини є у багатьох рослинах, а деякі феноли — тільки в певних видах рослин. Їхній вміст також залежить від зовнішніх умов. Так, без ультрафіолетового опромінення кількість хлорогенової кислоти різко зменшується. Зростаючи ж у горах, де кількість ультрафіолетової радіації вища, рослини вміщують значно більше антоціанів і флавонолів. Це слід враховувати при заготівлі такої лікарської сировини, де головну роль відіграють феноловмісні сполуки.

Флавоноїди

  Флавоноїди — похідні фенольних сполук, жовті, коричневі пігменти рослин. Вони виявляють різноманітну фітотерапевтичну дію. Зустрічаються в багатьох рослинах у вигляді глікозидів, а також і в чистому вигляді. Найвідоміші у фітотерапії флавоноїди: рутин, гесперидин, гіперозид, кверцетин, кемпферол та апігенін.

  Найістотніша фармацевтична дія флавоноїдів полягає в регулюванні стану капілярів, зокрема вони підвищують їхню проникність при атеросклерозі й тим самим сприяють зниженню й нормалізації кров'яного тиску. Їм приписують і дії діуретичну (сечогінну), спазмолітичну й холеретичну дію на організм людини; вони розширюють капіляри, знижують тиск крові, тонізують серцеві м'язи, розширюють коронарні судини, зменшують згортання крові. Флавоноїди містяться як одна з діючих сполук у багатьох рослинах; розширюючи капіляри, вони полегшують вплив інших активних сполук. До найзначніших джерел флавоноїдів належать квітки арнiки, листя берези і підбілу, верес, квітки бузини чорної, квітки ромашки, цвіт липи, корінь петрушки, плоди кінського каштану, хвощ польовий та корінь солодки.

Дубильні речовини

  Дубильні речовини. Хімічно — це полімеризовані фенольні сполуки. Їхня дія полягає в тому, що вони ущільнюють і закріплюють білкові молекули в поверхневих шарах шкіри або слизових оболонок, які внаслідок цього стають стійкішими проти зовнішніх впливів і менш проникними. Цю їхню властивість використовують і в промисловому дубленні шкур. Дубильні речовини добре розчиняються у воді. З білковими молекулами, наприклад, желатиною, а також з алкалоїдами й солями важких металів вони утворюють нерозчинні осади.

  Дубильні речовини ділять на два ряди — пірогалоловий і пірокатехіновий, залежно від того, яка з названих сполук лежить у їхній основі. За поширенішою класифікацією дубильні речовини ділять на конденсовані й гідролізовані. Гідролізовані мають у своїх великих полімерних молекулах ефірні зв'язки, які легко розщеплюються з приєднанням води (гідролізуються) під дією ферментів і слабких кислот і навіть при кип'ятінні. Це в основному похідні галової кислоти, таніну або елагової кислоти. Конденсовані дубильні речовини не розщеплюються, бо зв'язки між молекулами в них іншого характеру. До них належать катехіни чаю. Під впливом сильних кислот або при окисленні вони утворюють червоні продукти флобафени (наприклад, настій чаю і взагалі багатьох рослин при стоянні темніє).

  На смак дубильні речовини в'яжучі, терпкі, бо слизова оболонка рота, а також будь-яка інша слизова оболонка, з якою настає безпосередній контакт дубильних речовин, стає тугішою, ущільнюється, і завдяки цьому вони протистоять запаленням під дією інфекцій і подразнюючих речовин. Приплив крові зменшується, невеликі капіляри можуть взагалі перекриватися, хворобливе відділення рясного слизу зменшується, надто сильна перистальтика шлунково-кишкового тракту, спричинена розладами травлення, уповільнюється.

  Дубильні речовини застосовуються зовнішньо на шкірі у вигляді ванн і примочок, для обробки шкіри обличчя або голови, особливо при надмірній жирності і утворенні лупи, для зупинки невеликих кровотеч на шкірі, проти легких опіків, наприклад проти сонячних опіків, для обробки ран і обморожень, особливо на руках і ногах, проти потіння ніг. Внутрішньо їх застосовують для полоскання рота при запаленні ясен і ротової порожнини, горла при ангіні, проти запалення слизової оболонки шлунка і кишечника, а також для промивання шлунка проти проносу. Однак при захворюваннях шлунково-кишкового тракту необхідно насамперед звернутися до лікаря для з'ясування можливих інфекцій!

  Дубильні речовини входять і до деяких протигеморойних засобів (свічки, мазі). Їх застосовують і як протиотруту при інтоксикації солями важких металів та алкалоїдами, поки ці отрути ще знаходяться в шлунку.

  Як і катехіни та флавоноїди, дубильні речовини відіграють важливу роль у гасінні в організмі так званих вільних радикалів, тобто уламків молекул, які утворюються під дією радіоактивного випромінювання і з деяких інших причин і, маючи надзвичайно високу реакційну силу, руйнують важливі структури живих клітин, наприклад, ДНК. З цим, зокрема, пов'язують процеси старіння організмів. «Гасячи» вільні радикали, таніни дають нам змогу зберігати молодість і здоров'я.

  Особливо багато дубильних речовин у рослинах вологих тропічних лісів, але й наша флора багата на них. Найбільшу кількість дубильних речовин містять гали (кулевидні утворення на листках дуба, фісташки, що виникають після наколювання комахами, які відкладають у гали яйця). Багато дубильних речовин є в сумаху, скумпії, бадані товстолистому, в корі дуба і ялини, верби і вільхи, в деревині й листках каштану їстівного, а з трав'янистих рослин — у гірчаку дубильному, кермеку, щавлі та ревені.

  Важливим джерелом дубильних речовин у побуті є звичайний чорний чай, у якому міститься багато так званих катехінів, які стають активними для організму після окислення. При довшому стоянні розчину чаю, як і інших дубильних речовин, вони полімеризуються (конденсуються) в червонувато-коричневі водонерозчинні флобафени і їхня активність знижується. Багато дубильних речовин є в листі вересу, брусниць і буяхів, у перцевій м'яті, розмарині, шавлії (в останніх трьох є й ефірні олії!), в листках і молодих плодах волоського горіха.

  Фенольні сполуки зумовлюють дезинфікуючі й лікувальні властивості прополісу — бджолиного клею. Бджоли збирають сировину для прополісу з клейких бруньок тополі та інших рослин.

Антраценові сполуки  

Антраценові сполуки, похідні трициклічних конденсованих фенолів, виявляють послаблюючу дію на товстий відділ кишечника. До цих речовин належать емодини: франгулаемодин з жостеру проносного, реумемодин — з ревеню, алоїн — з алое та сеннідин — з сенни індійської. В рослинах вони перебувають у формі глікозидів, входять до складу проносних чаїв, які діють через 6—10 годин. Інколи ці засоби приймають для схуднення, однак це небезпечно через фізіологічне звикання. М'язи кишечника стають ще в'ялішими, дуже ушкоджується слизова оболонка через постійне подразнення, і тому цього не можна робити.

 Смоли, гумі, бальзами і молочний сік.

  Смоли, гумі, бальзами і молочний сік. Це — рідкі або густі, тягучі продукти рослинного метаболізму. Вони спочатку утворюються у спеціальних судинах або вмістищах як рідини, але, виходячи на поверхню рослини, висихають, окислюються й загусають. Смоли утворюються нормально або після штучного поранення рослини. Вони мають аморфний, склоподібний вигляд, розчиняються в органічних розчинниках (спирт, ефір), при нагріванні плавляться, горять з кіптявою.

  Гумі — затверділі виділення слизистих, переважно вуглеводистих речовин (вишневий клей). Смологумі — мішані виділення гумі і смоли разом, наприклад, миро. Бальзамами називають розчинені в ефірних оліях або інших розчинниках смоли. Наприклад, перуанський бальзам складається з суміші бензилових ефірів бензойної й коричної кислот і довго зберігається у напіврідкому стані. Молочний сік з перерізаних судин витікає й засихає у вигляді білуватих скупчень (опій з недозрілих коробочок маку, каучук з надрізаної кори гевеї бразильської і багатьох інших тропічних рослин). Вони мають антибактеріальні та інші лікувальні властивості й використовуються як сировина у фармацевтичній промисловості.

Вітаміни

  Вітаміни. Насамперед це речовини високої фізіологічної активності, які мають різноманітну хімічну природу й виконують в організмі людини різні біохімічні й фізіологічні функції. Загальним для них є те, що вони (хоч би в дуже невеликих кількостях) обов'язкові для нашого існування, а коли їх не має в раціоні, настають захворювання і навіть смерть. Класифікація вітамінів складалась історично, в міру відкриття їх, а тому і в їхніх назвах, і в хімічних формулах немає ніякого логічного принципу. Деякі вітаміни входять до складу ферментів, інші є важливими проміжними продуктами обміну речовин, з яких виникають необхідні для організму сполуки, треті є постачальниками функціональних груп. Зелені рослини здатні до синтезу практично всіх вітамінів, і тому самі в них нестачі не відчувають, тоді як більшість бактерій, грибів, тварин і, звичайно, люди потребують готових речовин типу вітамінів. В медицині вітаміни ділять на жиророзчинні (провітамін А, D, Е, К,) і водорозчинні (група В, С, Р, Н). Дефіцит вітамінів зумовлюється тим, що вони є не в кожному харчовому продукті, легко руйнуються при кип'ятінні, консервуванні та зміні кислотності середовища. Медична промисловість випускає препарати окремих вітамінів і їхніх комбінацій, розраховані на певні вікові категорії пацієнтів, однак існує цілком слушне переконання, що вітаміни, які входять природним шляхом до споживаних нами страв, цінніші за хімічні порошки й таблетки. Здебільшого вітамінну активність виявляє не одна речовина, а група споріднених сполук, які в організмі людини перетворюються на потрібну форму.

  Таблиця основних вітамінів

  Деякі вітаміни, наприклад А, нагромаджуються в печінці й тому організм людини може деякий час обходитися цим запасом. Однак здебільшого найважливіші вітаміни (групи В, С) в організмі нагромаджуються недостатньо й швидко настає їх нестача . Необхідно слідкувати за тим, щоб вітаміни були в їжі щодня. Особливо це важливо в зимово-весняний період, коли в продуктах внаслідок тривалого зберігання вміст вітамінів дуже знижується. Нестача вітамінів у харчуванні призводить до авітамінозу. В крайніх проявах це надзвичайно серйозні хвороби, що закінчуються смертю: відсутність вітаміну С призводить до цинги, або скорбуту; коли в харчуванні немає вітаміну В, розвивається хвороба бері-бері, РР — пелагра. При неглибокому авітамінозі спостерігається втомлюваність, лущиться й тріскається шкіра на руках і ліктях, відбувається запалення слизових оболонок, порушується процес травлення.

  При надлишку деяких вітамінів, наприклад А, спричинюється своєрідне отруєння — гіпервітаміноз. Не слід забувати, що вітаміни — біологічно активні речовини і зловживати ними не слід. Дехто рекомендує при простудних захворюваннях приймати до 1 г і більше вітаміну С, тобто 10—15 добових норм. Цей захід дійсно допомагає, однак зловживати цим не варто, оскільки настає небажане звикання і в організмі виникають ферменти, які дуже швидко руйнують вітамін, і коли людина переходить на нормальне харчування, у неї виявляються ознаки авітамінозу. Вітаміни потрібні для життя не лише людям, а й мікроорганізмам.

  Стало відомо, що серед органічних речовин є так звані антивітаміни. Вони мають подібну до вітамінів структуру молекул, але з деякими відмінностями. Ці молекули входять у метаболізм, як і вітаміни, але через ті відмінності не проходять його до кінця, «запирають» його, а через це в усьому організмі спостерігаються такі самі явища, як і при нестачі вітамінів. Так, стрептоцид — антивітамін для пара-амінобензойної кислоти (вітаміну Р), який потрібен для багатьох інфекційних мікроорганізмів, а також для росту молодих організмів.

  Найкращим регулятором задоволення потреби у вітамінах є сам організм, якому необхідно давати свіжу й різноманітну їжу, а вже він сам відрегулює, скільки і чого йому потрібно.

Збуджуючі засоби

  Збуджуючі засоби стимулюють діяльність окремих органів або тканин чи цілого організму. До найпоширеніших речовин рослинного походження відносять насамперед кофеїн, який міститься в листках чаю й насінні кави і який збуджує центральну нервову систему, а через це тонізує весь організм; він же діє й сечогінно. Дуже сильно стимулює центральну нервову систему стрихнiн з насіння строфанту, зумовлюючи загальне піднесення всіх життєвих функцій, загострення зору, слуху і больових відчуттів та посилюючи діяльність серця, органів травлення і дихання. Камфора з камфорного лавра, модрини та деяких інших рослин стимулює діяльність серця і дихання. Аналогічно діють синтетичні кордіамін і коразол. Алкалоїд ефедрин з ефедри хвощової зумовлює стимуляцію симпатичної нервової і судинної систем. Його синтетичний аналог фенамін застосовують проти втоми, він загострює увагу, слух і зір.

  Велику групу збуджуючих, тонізуючих речовин становлять сполуки з женьшеня, аралії манчжурської, заманихи високої, елеутерокока колючого, а також із левзеї, арніки, лимонника китайського, родіоли рожевої й тирличу жовтого. Вони мають різну хімічну природу, належать здебільшого до стероїдних і тритерпенових глікозидів, до похідних лігнанів, але всіх їх поєднує спільна дія на організм людини. Вони тонізують життєві процеси, нормалізують кровообіг, дихання і травлення й знімають скам'янілість і скутість, зумовлену стресами і спазмами гладеньких м'язів. Через це ці речовини називають антистресовими або адаптогенами, бо вони підвищують здатність людини пристосовуватися до стресових ситуацій. Вони особливо важливі в наш час підвищених швидкостей, нервово-емоційного напруження.

 Анестезуючі засоби

  Анестезуючі (знеболюючі) засоби. Вони викликають втрату відчуття болю на тому місці, де були нанесені. Найпершим засобом було застосовано кокаїн — алкалоїд з рослини кока. Оскільки цей препарат небезпечний (потрапивши у кров, він спричиняє звуження судин головного мозку, зупинку дихання і смерть), у медицині найчастіше застосовують синтетичні аналоги кокаїну — новокаїн, дикаїн, тропокаїн тощо, а також виділений з середньоазійської березки шорсткої конвокаїн.

 Жовчогінні засоби

  Жовчогінні засоби. Жовч, що утворюється в печінці і нагромаджується в жовчному міхурі, виділяється в дванадцятипалу кишку (після прийняття їжі і проходження її з шлунку в кишечник). Жовч містить ферменти, що розщеплюють жири, і речовини, які сприяють проходженню жирових речовин у кров і засвоєнню їх організмом. При слабкій секреції жовчі їжа не перетравлюється належним чином, а в жовчному міхурі відбувається кристалізація жовчних кислот з утворенням піску і камінців, які можуть перекрити жовчні протоки і спричинити захворювання з дуже тяжкими наслідками. В жовчному міхурі й протоках часто бувають і запалення, утворюється надлишок слизу і розводяться сторонні мікроорганізми. Подібні захворювання печінки надзвичайно посилені в наш час через постійне подразнювання печінки хімічними чинниками, особливо алкоголем, а через це знижується працездатність, опірність організму до інфекцій. Посилення секреції жовчі сприяє видаленню піску і дрібних камінців, слизу, мікроорганізмів, а отже, оздоровленню всієї цієї сфери й поліпшенню процесу травлення, ліквідації застійних явищ. Жовчогінні властивості притаманні деяким ефірним оліям (м'ятна, ментол), які входять до складу чеського препарату холагол або до препарату poвaхол, що виготовляється в НДР. Ці ефірні олії скорочують м'язи жовчного міхура, які й виштовхують жовч. Жирні олії, наприклад оливкова (прованська) чи персикова, також сприяють секреції жовчі, а головним чином знімають спазм і розріджують саму жовч, через що вона виливається легше через протоки. Шипшина, «приймочки» кукурудзи, парило звичайне, хвощ польовий, ласкавець золотистий — також типові жовчогінні рослини.

Сечогінні засоби

  Сечогінні засоби. Чай, кава, какао мають сильні діуретичні властивості завдяки кофеїнові, близьким до нього сполукам. Механізм дії цих речовин на виділення сечі полягає в тому, що під їхнім впливом розширюються судини в нирках, посилюється приплив крові й полегшується виділення сечі. Цікаво, що за своєю хімічною будовою названі алкалоїди близько стоять до сечової кислоти, яка утворюється при обміні азотистих речовин у клітинах тваринного організму й потребує виведення з сечею.

  Чимало й інших речовин сприяють виділенню сечі, хоч фізіологічні та біохімічні причини такої дії у них дещо інші. Сечогінну дію виявляють такі рослини: остудник, оман, кукурудза (стовпчики приймочок — «волосся»), любисток, «плоди» ялівцю, морська цибуля, корені первоцвіту, насіння петрушки, собача кропива звичайна, листя мучниці звичайної, хвощ польовий та багато інших. Дiyрез посилює і вживання будь-яких рослинних чаїв і напарів проти інших захворювань.

 В'яжучі засоби

  В'яжучі засоби — речовини рослинного походження (таніни, дубильні речовини), які зумовлюють згортання білка, внаслідок чого білкові мембрани втрачають воду, ущільнюються, кровоносні капіляри звужуються настільки, що лейкоцити (білі тільця крові) не можуть крізь них проходити. Шкіра, слизові покриви ніби терпнуть, у роті від них в'яже, відчувається терпкий смак. Однак клітини і тканини зберігають життєдіяльність, і після видалення в'яжучих речовин повністю відновлюють свою життєдіяльність. У шлунку і кишках в'яжучі речовини осаджують білки їжі і слизу, так що з них утворюються плівки, які захищають стінки органів травлення від подразнень. Через це автоматичні хвилеподібні скорочення гладеньких м'язів, які проганяють харчові маси через кишечник, уповільнюються або й припиняються. Тому харчові маси довше затримуються в кишках, з них більше поглинається води, і калові маси стають твердими. Пронос під дією в'яжучих речовин припиняється, а тому їх часто застосовують саме з такою метою.

  До того ж більшість в'яжучих речовин припиняє діяльність мікрофлори, затримуючи поділ клітин і створюючи несприятливі умови. В'яжучі речовини припиняють і кровотечу, сприяючи зсіданню білків крові (наприклад, при геморої).

  В'яжучі речовини застосовують і тоді, коли необхідно ущільнити шкіру, зменшити діяльність залоз, припинити погані запахи від тіла.

  В'яжучі засоби одержують з кори дуба, калини, вільхи сірої, а також з її шишок, кореневищ родовика, змійовика, калгану, коренів і листя бадану товстолистого, трави водяного перцю, грициків, з листя шавлії й мучниці, з насіння щавлю, з плодів чорниць і черемхи та з чаю.

Кровоспинні засоби

  Кровоспинні засоби. Для того, щоб зупинити кровотечу, необхідно зменшити приплив крові до ураженого місця і зумовити утворення згустка крові (тромба), який перекриває пошкоджену судину чи капіляр. Перше досягається за допомогою дубильних (в'яжучих) засобів, які зумовлюють звуження судин і капілярів і зменшують тиск крові. Одночасно вони сприяють і утворенню згустка. В організмі людини згортанням крові керує вітамін К, або філохінон, який є в багатьох рослинах у складі фотосинтезуючих органів. До рослин з такими властивостями належать грицики, кропива дводомна, деревій, меландрій білий та родовик лікарський. Для зовнішньої обробки свіжих подряпин придатні в'яжучі засоби.

Для внутрішніх кровотеч з матки і легень застосовують рідкий екстракт з водяного перцю за методом академіка Кравкова, для зупинки маткових кровотеч — препарати з ріжків  (Claviceps purpurea — грибного захворювання жита) і жовтокореня канадського Hydrastic canadensis.

Відхаркувальні засоби

  Відхаркувальні засоби. Це — лікувальні речовини, що сприяють видаленню мокротиння (бронхіального секрету) з дихальних шляхів. Їх приймають всередину, вони діють на слизову оболонку шлунка, а через неї подразнення передається або ж рефлекторно на легені, або ж через блювотний центр знову ж таки на легені. В легенях відбувається процес розрідження мокротиння й нагромадження його в великих трахеях і бронхах, звідки воно вже легше видаляється кашлем. При затримці мокротиння в легенях воно може загнитися й призвести до дуже тяжких наслідків. Відхаркувальною дією характеризуються корінь іпекакуани (блювотний корінь) з діючою речовиною метином, сенега, мильний корінь і синюха, що містять сапоніни, мишатник, корінь алтеї і солодки та багнo болотяне.

Глистогінні засоби

  Глистогінні засоби (гельмінтоциди) – це речовини, які вбивають або принаймні пригнічують круглих і стьожкових червів (глистів), що паразитують у кишечнику людини. Отрути проти глистів звичайно токсичні й для людини, тому застосовують

їх у таких дозах і формах, щоб не спричинити тяжких наслідків для пацієнта. Перед застосуванням глистогінних заходів необхідно визначити види паразитів і відповідно до цього застосувати ті чи інші препарати.

  Проти круглих червів, особливо аскарид, застосовують цитварний полин, у якому є згубний для них сантонін. Сантонін отруйний і для людини, але його вживають разом з послаблюючим препаратом, щоб прискорити перистальтику й видалити мертвих і пригнічених живих червів разом із залишками сантоніну та каловими масами. Речовини чоловічої папороті (Dryopteris filix-mas) діють проти стьожкових глистів і хоч вони їх і не вбивають, зате паралізують їхні нервову і м'язову системи, так що глисти втрачають здатність удержуватися присосками на слизовій оболонці кишечника. В цьому випадку додають і проносні засоби, щоб прискорити видалення отрути з організму людини разом з паралізованими червами, які згодом можуть ожити.

  Глистогінні властивості притаманні й гарбузовому насінню; алкалоїд міститься в сірувато-зеленій тоненькій плівці на насінні і він вигідний тим, що зовсім не шкідливий для людини.

  Серед тропічної та субтропічної флори також є рослини з сильними антигельмінтними властивостями. Це, зокрема, свіжі квіти кусо (Hadema abyssinica), в яких є ефіри флороглюцину з масляними кислотами, аналогічні сполукам чоловічої папороті. Інша відома рослина Mallotus philyppiensis служить для виготовлення препарату «камала», який містить у собі смолоподібний ротлерин (також похідна речовина флорoглюцину).

Інсектицидні рослини

  Інсектицидні рослини. Для боротьби з шкідливими й паразитичними комахами бажано застосовувати не тільки синтетичні хімічні засоби, які, незважаючи на їхню високу ефективність, створюють небезпеку забруднення навколишнього середовища, попутного знищення корисних комах і отруєння людини залишками, що потрапляють у харчові продукти, у воду і повітря. Природні інсектицидні речовини є в багатьох рослинах, вони швидко зникають у природних умовах, перетворюючись на нешкідливі сполуки під впливом фізико-хімічних умов та мікроорганізмів. Отруйними для комах можуть бути алкалоїди, глікозиди, сапоніни, ефірні олії та інші сполуки, які виникли в рослинах для захисту від поїдання тваринами.

  Серед найвідоміших у домашньому вжитку інсектицидних рослин слід назвати далматську ромашку, порошок з якої — піретрум —  застосовують проти вошей, блощиць та бліх. Якоюсь мірою піретрумоподібною дією відзначаються й інші види ромашок. Промислове значення має анабазис, з якого видобувають алкалоїд анабазин, який становить не менше 30 % інсектицидного препарату анабазин-сульфату. Схожу дію на комах виявляють і порошки та екстракти тютюну й махорки, які містять аналогічний анабазинові алкалоїд нікотин. Інсектицидну дію виявляють і різні ломиноси, гармала (могильник), цикламени, чемериця, мильнянки, рицина (Ricinus communis), солянки (Halostachys caspica, Halocnemum ѕtrоbіlaceum), різні види рододендронів (Rhododendron), лещиця і томати, які можна застосовувати як інсектициди кишкової дії.

  Для контактного впливу на комах можуть бути перспективними види сокирок (аконіту), живокосту (Delphinium), трав'янистих софор (Goebelia alopecuroides, G. pachycarpa), солянок (Halostachys, Halocuemum), бархатного дерева (Phellodendron amurense), багна (Ledum palustre).

  Листя волоського горіха містить летку речовину юглон, яка відганяє комах. Часом листки розкладають серед одягу проти молі. Ще кращу дію виявляє лаванда, надаючи одягові приємного запаху.

  Зелене листя томату містить соланін, який токсичний для комах, а тому подрібнене на кашку листя і витяжки з нього застосовують для боротьби з шкідниками сільськогосподарських культур.

Підсумки

Таким чином, лікувальні властивості лікарських рослин зумовлюються наявністю різноманітних активних речовин, які виявляють фізіологічний вплив на організм людини або на збудників інфекційних захворювань. Деякі з цих речовин виявляють цілющу дію лише в дуже малих дозах, а при більших спричиняють тяжке отруєння. Діючі речовини розподілені в рослинах нерівномірно, а нагромаджуються в певних органах і в певну пору року, про що згадується у відповідних статтях.

  У рослині рідко коли міститься лише одна активна сполука. Частіше активний комплекс представлений цілою родиною споріднених продуктів метаболізму, здатних перетворюватись на активну форму. Вміст активних речовин у зібраній сировині також значно коливається залежно від генетичних властивостей самих рослин, від впливу грунтово-кліматичних умов місцезростання, способу сушіння рослин та від багатьох інших причин, які здебільшого неможливо врахувати. Тому вже здавна наукова медицина намагається виділити й застосувати  активну речовину в чистому вигляді, щоб можна було точно дозувати її кількість і позбутися можливих побічних впливів від сторонніх речовин. Дозовані препарати з рослин дістали назву галенових (на честь давньоримського лікаря Галена, одного з засновників офіцинальної медицини), а повністю очищені від домішок - неогаленових препаратів.

  Однак цей напрям має разом з тим певні вади. Активна речовина, потрапляючи в організм людини в супроводі своїх хімічно споріднених сполук, діє здебільшого повільніше, триваліший час і з меншими побічними ефектами, ніж тоді, коли застосовувати чисту речовину. Ось чому лікарі-фітотерапевти віддають перевагу застосуванню лікарських рослин у цілому вигляді. Більше того, в усіх народних медицинах рекомендується застосування не окремих рослин, а зборів, тобто сумішей з кількох рослин (у деяких випадках до 70). Уславлений Авіценна також не раз рекомендував давати хворому не одну траву, а суміш трав з однаковою дією на організм, бо ця дія в такому випадку буде певніша. Як бачимо, справа тут з біохімічного і фізіологічного боку ще більше заплутується, бо в дію вступають десятки й сотні речовин. Взаємодія між ними може бути зовсім різна. В такому випадку, коли вплив однієї речовини додається або віднімається від впливу іншої речовини, говорять про адитивну дію. Речовини, однак, можуть і взаємно припиняти дію одна одної, і тоді говорять про антагонізм речовин. Нарешті часто бувають і такі комбінації, коли зовсім неактивна в чистому вигляді сполука значно посилює дію активної. Це явище називається синергiзмом. У таких складних умовах дозування активних речовин майже випадає з-під контролю лікаря, бо він не може точно знати, як будуть реагувати між собою численні чинники суміші та ще й при різному стані сприймаючого організму, адже пацієнти відрізняються один від одного, кожен має свою властиву чутливість, яка до того ще й змінюється протягом доби й залежно від розвитку хвороби. За таких умов лікування значною мірою стає не наукою, а мистецтвом і великою мірою залежить від інтуїції й таланту лікаря.

  Дуже важливе значення має форма виготовлення і застосування ліків. Здебільшого в нашій фітотерапії використовуються висушені трави чи плоди, які заварюються окропом за вказаним у лікарському прописі час. Після цього слід зцідити чай, оскільки продовження екстрагування веде до вилучення небажаних речовин і до погіршення властивостей виготовленого розчину. Так само суворо треба дотримуватися й інших рекомендацій. Не слід використовувати для настоянок чистий спирт, який вилужуватиме зовсім інші речовини, і співвідношення діючих сполук у такому екстракті буде невідповідним. Необхідно дбайливо стежити за якістю сухої лікарської сировини, не допускати її змін, почорніння, пліснявіння, прілості, бо це замість лікування може призвести до серйозного отруєння. Кожен вид сировини має допустимі строки зберігання.

  Сучасна техніка швидкого заморожування, ліофілізації (висушування на холоді) та екстрагування з використанням адсорбентів дає змогу виготовляти ліки з рослин економічніше і з більшою ефективністю. Над цим працює нині наука.

  Лікарські рослини заготовляють у природі, але це часом призводить до їхнього зникнення, а тому вже з давніх часів їх вирощують у культурі (аптекарські городи Петра I та, дали початок сучасним ботанічним садам). Звичайно, не всі види рослин легко переходять у культуру, але до цього слід прагнути. Сучасна біологія має засоби й можливості вирощування практично всіх важливих рослин або ж культивування ізольовано біологічної маси, як це робиться вже для женьшеня чи payвольфії зміїної.

  Біохімія рослин — багатюще, нескінченно різноманітне, невичерпне джерело речовин і засобів, які забезпечують здорове, щасливе і повноцінне життя людей.